РЕЦЕНЗІЯ НА П'ЄСУ "АЛІСА З КРАЇНИ УКРІВ"

 Ще одна рецензія від Ліза Янюк на мою нову п'єсу "Аліса з країни укрів", що вийшла у альманасі "Перехрещені часом" ініційованим Центр Леся Курбаса.

Ось як буває: п'єса ще не втілення у виставу, а має вже дві потужні рецензії!
Всім, кому цікаво, можна ознайомитися з думкою молодої рецензентки, не старшої за саму героїню твору....
"П’єса “Аліса в країні Укрів” читається як історія, у якій особистий біль не відділяється від колективного досвіду. Тут немає звичного входу в сюжет, він починається вже після того, як сталося найгірше. Головна героїня діє з тієї точки, де справедливість не відбулася, а отже мусить бути відтворена власноруч.
Пан Валентин не намагається згладити або пом’якшити матеріал. Він пише про насильство як про досвід, який змінює саму структуру людини, і про помсту як про спосіб повернути собі відчуття контролю. Кожна зустріч героїні з тими, кого вона знаходить, виглядає не як кульмінація, а як ще один крок у процесі, що не має швидкого завершення. У цих епізодах немає тріумфу, немає полегшення -- є нитка напруги, яка розтягується все сильніше з кожною “справою”.
Важливо, що п’єса не зводить помсту до простого акту відплати. Вона показує її як складний і суперечливий процес, у якому переплітаються гнів, безсилля, пам’ять і спроба вижити. Героїня ніби тримається за цю дію, щоб не розсипатися остаточно. Її вибір не подається як єдино правильний або єдино можливий, але він стає зрозумілим у межах тієї реальності, яку вона пережила. І саме ця відсутність однозначної оцінки робить текст живим і чесним.
Окремої сили додає те, як у п’єсі працює мотив внутрішнього розпаду. Ненависть тут не виглядає як щось зовнішнє, спрямоване лише на ворога -- вона поступово проникає всередину і починає визначати спосіб існування. Пан Валентин дуже точно вловлює цей момент, коли боротьба за справедливість починає межувати з саморуйнуванням. І тоді постає питання: що насправді означає звільнення -- здійснена розплата чи можливість відпустити?
Цей текст звучить особливо гостро в сучасному контексті. Він змушує дивитися на речі, від яких зазвичай хочеться відвернутися, і водночас не дозволяє сховатися за простими моральними формулами. «Аліса в країні Укрів» залишає по собі відчуття важкої розмови, яку не можна уникнути. І, можливо, найважливіше в ній --це нагадування про те, що пережите не зникає саме по собі, а шлях до звільнення завжди складніший, ніж здається".

Рецензія на п'єсу "Аліса з країни укрів"

 Не так часто в нас можна натрапити на рецензію п'єси. А тим паче, коли вона ще не втілена у виставу, а лише тільки вийшла в світ в альманаху.

Моїй новій п'єсі "Аліса з країни укрів" пощастило отримати чудову рецензію, що теж надрукована в збірнику, від Ліза Янюк

Для тих, хто цікавиться новим в українському театральному просторі, пропоную теж ознайомитися з враженнями рецензентки:

"У кожного з нас є ім’я, але й у кожного - своя тиша. В одних вона пахне дитинством, у інших - згарищем, а буває, що ця тиша проростає в тіло, як лід. Саме така й живе в Алісі. Вона дихає пам’яттю, обертається тінню, звучить усередині холодом і виблискує ножем. Це не казка. І ця Аліса - зовсім не з чарівного світу. Хоча кроляча нора досі існує — тільки тепер вона веде не до вигадки, а в безодню, яка простягається до глибини людської шкіри.

Ця драма - не про війну, і водночас - цілком про неї. Не про лінію бою чи стратегії, не про зброю, а про ті межі, які проходять тілом, психікою та пам’яттю. Про фронти, яких не видно, але які залишають по собі незгладимі рубці. Про злочини, які важко назвати словами, бо самі ці слова ранять.

Аліса з’являється з темряви. Її супутник - не білий кролик, а Він. Те, що народжується в кожному з нас, коли біль переповнює. Те, що може врятувати або знищити. У цій драмі немає нічого надуманого — усе страшне тут реальне. І навіть тоді, коли сцена, здавалося б, переходить межу - вона не зраджує правді.

Цей текст не просить дозволу -- він бере за горло і змушує не відводити погляду. І коли здається, що ось-ось вдихнеш, він тільки сильніше здавлює. Іноді хочеться відвернутися -- але це було б зрадою. Бо ця реальність існує. І ця Аліса йде не у вигадану країну, а в ту, де живемо ми.

П’єса Валентина Тарасова - це не сцена, а суд. Над тишею, що нічого не змінила. Над байдужістю, яка й далі дозволяє цьому траплятися. Над світом, що досі мовчить.

Вона не зітре з пам’яті побачене, й не дозволить забути. І якщо після прочитання щось у тобі зламається -- не поспішай це лагодити. Бо, можливо, саме ця тріщина і є тим місцем, через яке починає просвічувати справжня правда."