РЕЦЕНЗІЯ НА П'ЄСУ "АЛІСА З КРАЇНИ УКРІВ"

 Ще одна рецензія від Ліза Янюк на мою нову п'єсу "Аліса з країни укрів", що вийшла у альманасі "Перехрещені часом" ініційованим Центр Леся Курбаса.

Ось як буває: п'єса ще не втілення у виставу, а має вже дві потужні рецензії!
Всім, кому цікаво, можна ознайомитися з думкою молодої рецензентки, не старшої за саму героїню твору....
"П’єса “Аліса в країні Укрів” читається як історія, у якій особистий біль не відділяється від колективного досвіду. Тут немає звичного входу в сюжет, він починається вже після того, як сталося найгірше. Головна героїня діє з тієї точки, де справедливість не відбулася, а отже мусить бути відтворена власноруч.
Пан Валентин не намагається згладити або пом’якшити матеріал. Він пише про насильство як про досвід, який змінює саму структуру людини, і про помсту як про спосіб повернути собі відчуття контролю. Кожна зустріч героїні з тими, кого вона знаходить, виглядає не як кульмінація, а як ще один крок у процесі, що не має швидкого завершення. У цих епізодах немає тріумфу, немає полегшення -- є нитка напруги, яка розтягується все сильніше з кожною “справою”.
Важливо, що п’єса не зводить помсту до простого акту відплати. Вона показує її як складний і суперечливий процес, у якому переплітаються гнів, безсилля, пам’ять і спроба вижити. Героїня ніби тримається за цю дію, щоб не розсипатися остаточно. Її вибір не подається як єдино правильний або єдино можливий, але він стає зрозумілим у межах тієї реальності, яку вона пережила. І саме ця відсутність однозначної оцінки робить текст живим і чесним.
Окремої сили додає те, як у п’єсі працює мотив внутрішнього розпаду. Ненависть тут не виглядає як щось зовнішнє, спрямоване лише на ворога -- вона поступово проникає всередину і починає визначати спосіб існування. Пан Валентин дуже точно вловлює цей момент, коли боротьба за справедливість починає межувати з саморуйнуванням. І тоді постає питання: що насправді означає звільнення -- здійснена розплата чи можливість відпустити?
Цей текст звучить особливо гостро в сучасному контексті. Він змушує дивитися на речі, від яких зазвичай хочеться відвернутися, і водночас не дозволяє сховатися за простими моральними формулами. «Аліса в країні Укрів» залишає по собі відчуття важкої розмови, яку не можна уникнути. І, можливо, найважливіше в ній --це нагадування про те, що пережите не зникає саме по собі, а шлях до звільнення завжди складніший, ніж здається".