Мій борг з програми "Жди меня. Україна"

Я вже писав, й навіть по радіо якось розповідав про передчуття в літературі. Або про спів падіння, якщо комусь так більше буде до душі…

Але й в житті реальному такого буває чимало. Ось з останнього…

Прийшло мені в напівсні, що треба було б поцікавитися: як там живуть діти, яким колись допомагав знайти нових батьків, оскільки вони були сиротами. Ну хто не в курсі, то я з десяток років працював головним режисером програми «Жди меня. Україна» й ми з редактором Оленою Бурімою започаткували ще в 2006 році рубрику, в якій знімали й показували дітей з дитбудинків й інтернатів. Й їх потім всіх всиновили.

А потім я ще в 2012 робив документальний фільм про те як склалася доля декотрих з них (на жаль, канал Інтер поки так чомусь й не показав цей фільм).

Й ось на днях вночі, під тяжінням того, що мене щось спонукало це зробити, я написав пару листів у фейсбуці, тепер вже молодим людям, з якими підтримую зв’язок.
Й на ранок прочитав від одного з низ ось таке повідомлення:
«Валентин, вы даже не представляете как вы вовремя! Я нашел Аню)!!!»
Друзі, ви навіть не уявляєте моєї радості від того повідомлення!
Ще в 2006 році в одному з інтернатів ми знімали історію Славіка, тоді 14-літнього підлітка, який розшукував свою рідну сестричку Аню. Їх мама померла, а дітей розлучили, коли сестрі було 5 років, а хлопчику 8. От таке зробили з дітьми!!! Дівчинку віддали на всиновлення американцям. Й Славі тоді почав шукати сестру.
Я знімав, й програма показувала цю історію декілька разів за ці роки, та нам так й не вдавалося знайти дівчину. В 2012 мені таки вдалося вибити з наших міністерств прізвища батьків-американців, що всиновили Аню, та її теперішнє ім’я та прізвище. А це вже було певним проривом!!! Й були запити в консульство в Америці про її знаходження. Але відповіді – нуль. Я намагався шукати й по соцмережам, але це ж інша країна. Марно.
Й ось сталося, що Славко нарешті знайшов сестру в одній з соцмереж!!!! Виявляється вона й не знала, що в неї є брат. Наче її прийомним батькам не сказали це при усиновленні. Вона взагалі нічого не знала!!! Й не мешкала за тими координатами, що були вказані у міністерстві. Ось так наші українські діти, що всиновлені за кордон, контролюються державою!!! Та то вже позаду.
Я так радий за Славка! Його історія. Та доля не відпускали мене весь цей час. Для мене це був, як борг якийсь який тяжів на мені, хоч я намагався зробити залежне від мене. Й ось сталося таке диво! В яке я продовжував вірити, що це колись таки станеться.
Справжнє ще одне диво!!!
Сподіваюся, що в них все буде добре! Дякую всім силам, що допомогли цьому відбутися!!! Щиро дякую!!!