Давнее фото.

Случайно обнаружил в интеренете свое давнее фото... Нахлынули воспоминания... Только закончил театральный институт, первый год работы актером в театре Днепропетровска, снялся в нескольких фильмах, первые пробы пера в драматургии. Впереди столько всего! Столько мечтаний, творческих задумок, желаний, достижений! Юношеская окрыленность!... Сладкие воспоминания...

Випадково натрапив в інеті на своє давне фото... Навіяло... Тільки закінчив інститут, перший рік у театрі Дніпропетровська, знявся в декількох фільмах, почав проби пера, як драматург. Попереду стільки всього! Стільки мрій, творчих задумів, бажань, досягнень! Юнача окриленість!... Солодкі спомини...

 

Кайдашева сім'я. Фільм-ділогія.

Багато хто з тих, хто цікавиться українським кіно певно вже бачив фільм "Кайдашева сім'я" за творами Нечуй-Левицького, знятого режисером Влодимиром Городько, й де я зіграв одну з головних ролей Лавріна. Та не всі знають, що це фільм - ділогія, й другу частину, другу серію бачили лише одиниці.
Та ось з"явилася можливість тепер подивитися не тільки першу, а й другу частину, тим, кому це буде цікаво. То ж це по-суті - прем'єра другої серії!
У фільмі знімалися чимало цікавих українських акторів. А головні ролі зіграли: Богдан Ступка (Кайдаш) Людмила Лобза (Кайдашиха) Валентин Тарасов (Лаврін) Т. Кришевич (Мелашка) С. Кучеренко (Карпо) О. Гарашук (Мотря).
В другий серії зіграв одну з своїх останніх ролей Броніслав Брондуков.
Гарного перегляду, шановний глядаче!

Повернення в програму "Жди меня. Україна"

Після певної перерви повернувся з першего відрядження в програмі, в яку знову запросили "Жди меня. Україна". Наче й не було тієї перерви. Й так приємно, що колеги щіро раділи поверненню. Від редакторів, режисерів, адміністраторів, операторів, звукорежисерів до водіїв. Це так відчувається, коли щіро.
Дякую за те, друзі!!!
Відрядження було в село під славний Миргород. Прості сільські люди, росіяни за національністю, які в 1991 переїхали з Узбекістану до України, та українські патріоти за станом д…уші, для яких наша країна стала рідною. Добрі слова від них за допомогу.
В своєму житті вже сотні разів чув подяку за свою роботу, а от кожного разу це по-своєму й хвилююче. Бо люди кажуть від почуттів, від того, що відчувають серцем. Така от робота. Важка, нервова та потрібна людям.
От такі відчуття від повернення. Кажуть двічі у одну й ту ж річку не увійдеш. Так то ж у річку, а я - до людей!

 

Мій борг з програми "Жди меня. Україна"

Я вже писав, й навіть по радіо якось розповідав про передчуття в літературі. Або про спів падіння, якщо комусь так більше буде до душі…

Але й в житті реальному такого буває чимало. Ось з останнього…

Прийшло мені в напівсні, що треба було б поцікавитися: як там живуть діти, яким колись допомагав знайти нових батьків, оскільки вони були сиротами. Ну хто не в курсі, то я з десяток років працював головним режисером програми «Жди меня. Україна» й ми з редактором Оленою Бурімою започаткували ще в 2006 році рубрику, в якій знімали й показували дітей з дитбудинків й інтернатів. Й їх потім всіх всиновили.

А потім я ще в 2012 робив документальний фільм про те як склалася доля декотрих з них (на жаль, канал Інтер поки так чомусь й не показав цей фільм).

Й ось на днях вночі, під тяжінням того, що мене щось спонукало це зробити, я написав пару листів у фейсбуці, тепер вже молодим людям, з якими підтримую зв’язок.
Й на ранок прочитав від одного з низ ось таке повідомлення:
«Валентин, вы даже не представляете как вы вовремя! Я нашел Аню)!!!»
Друзі, ви навіть не уявляєте моєї радості від того повідомлення!
Ще в 2006 році в одному з інтернатів ми знімали історію Славіка, тоді 14-літнього підлітка, який розшукував свою рідну сестричку Аню. Їх мама померла, а дітей розлучили, коли сестрі було 5 років, а хлопчику 8. От таке зробили з дітьми!!! Дівчинку віддали на всиновлення американцям. Й Славі тоді почав шукати сестру.
Я знімав, й програма показувала цю історію декілька разів за ці роки, та нам так й не вдавалося знайти дівчину. В 2012 мені таки вдалося вибити з наших міністерств прізвища батьків-американців, що всиновили Аню, та її теперішнє ім’я та прізвище. А це вже було певним проривом!!! Й були запити в консульство в Америці про її знаходження. Але відповіді – нуль. Я намагався шукати й по соцмережам, але це ж інша країна. Марно.
Й ось сталося, що Славко нарешті знайшов сестру в одній з соцмереж!!!! Виявляється вона й не знала, що в неї є брат. Наче її прийомним батькам не сказали це при усиновленні. Вона взагалі нічого не знала!!! Й не мешкала за тими координатами, що були вказані у міністерстві. Ось так наші українські діти, що всиновлені за кордон, контролюються державою!!! Та то вже позаду.
Я так радий за Славка! Його історія. Та доля не відпускали мене весь цей час. Для мене це був, як борг якийсь який тяжів на мені, хоч я намагався зробити залежне від мене. Й ось сталося таке диво! В яке я продовжував вірити, що це колись таки станеться.
Справжнє ще одне диво!!!
Сподіваюся, що в них все буде добре! Дякую всім силам, що допомогли цьому відбутися!!! Щиро дякую!!!

Валентин Тарасов на "Коронації слова" 2014

 

Отакої! Виявляється можно не номінуватися й не подавати твір на Вручення Найпрестижнішої літературної премії країни «Коронація слова - 2014», й отримати нагороду! Таке ось диво сталося зі мною! В рамках "Коронації слова" відомий український письменник Андрій Кокотюха започаткував свою премію "Золотий пістоль" за кращій чоловічий роман.
                                   
Й цього року він відійшов від правил, та відзначив й мене вже за виданий роман "Чеслав. В темряві сонця" (російською "Чеслав. Воин древнего рода") Видавництва Книжный Клуб "Клуб Семейного Досуга".

 

Я трошки навіть отетерів від несподіванки! Дякую Андрію! Дякую Коронації!

То ж дива стаються! П"ята нагорода від Коронації! Кращій чоловічій роман! Побажаю собі, щоб нові романи побачили світ й знайшли свого читача!

 

Рецензія Андрія Кокотюхи на роман "Чеслав. Ловец тени"

Першу книгу з серії про юного русича Чеслава, кращого слідопита свого селища, відзначено серед кращих вітчизняних детективів минулого видавничого сезону. Очевидно, будуть ще історії з цієї серії. Але в цілому оцінюючи «Ловця тіні» досить позитивно, мушу зазначити: твір втрачає через відмову видавця від української версії.

«Чеслав. У темряві сонця» українською неприховано орієнтований на чоловічу аудиторію. З цього приводу дівчата – рецензентки навіть критикують автора за шовінізм та споживацьке ставлення до жіночих персонажів. Нічого не міняється і в «Чеславі-2». Проте реконструюючи й описуючи дохристиянську епоху російською, автор або враховуючи критику, або – мимоволі, але значною мірою змінює тональність. Як наслідок, похмура казка місцями перетворюється на пісню гусляра. І зникає жорсткість, прикметна для дебютного твору. Втім, якщо мета – доспіватися до жіночої аудиторії та заодно пожаліти її, автор свого досягнув.
З рішень, котрі позитивно працюють на сюжет, варто відзначити містичний флер головної інтриги. Розвиваючи сюжет у декораціях прадавніх язичницьких часів, Валентин Тарасов використовує інструментарій готичних романів. Юному Чеславу та його другові Кудряшу, котрий грає при давньоруському Голмсові роль доктора Вотсона, доводиться кидати виклик темним силам. Та розгадати, що це за прокляття тяжіє над будинками, де зупинялися на нічліг двоє загадкових мандрівників.
Спершу їх прихистила родина Кудряша. Майже відразу після того, як подорожні поїхали далі, всі вони згорають разом із будинком. До того ж перед смертю на людей нападає якась небезпечна пошесть. Волхв Колобор поспішає оголосити це та інші місця, вражені нечистою силою, недоторканими. Але для Чеслава всі згарища – насамперед місця скоєння злочину. Тож він порушує табу волхвів заради встановлення істини.
Тут, за законами жанру, сищик повинен увійти в жорсткий конфлікт із Колобором, чий авторитет у селищі беззаперечний. Проте, на відміну від першого роману, Чеслав не веде боротьбу на два фронти, будучи водночас героєм та жертвою. Це дещо знижує загальний градус напруги порівняно з попереднім твором. Компенсує доволі мирне співіснування непокірного юнака з «начальством» серія загадкових замахів – смерть чигає на Чеслава до десятка разів протягом усієї оповіді.
Як на мій смак, із постійними загрозами життю, з яких сищик досить швидко виходить неушкодженим, автор дещо перебирає. Проте ближче до фіналу все стабілізується, і сто останніх сторінок повертають сюжетові драйв та традиційну для детективів напругу в очікуванні розв’язки. Адже Тарасову дуже добре вдається дурити навіть вибагливого читача, показавши всіх імовірних убивць від самого початку, а потім поступово знімаючи явну підозру з кожного. Аж поки лишається єдиний та неповторний суперлиходій.
Окремої уваги вартий мотив. Подорожні, котрі нібито принесли за собою шлейф прокляття, прийшли здалеку і сповідують іншу, ніж наші предки-язичники, віру. Не складно зрозуміти: вони християни. Незнайоме лякає. Тому злочин, котрий маскується під розгул потойбічних сил, насправді переходить у площину світоглядних протистоянь. Замість того, аби поговорити з людьми та розібратися, в чому суть їхньої віри, чужаків негайно записують у вороги. Демонізують, представляють служителями темних сил. Нічого не нагадує з сучасного життя? В будь-якому разі, Валентин Тарасов пропонує не лише історичний детектив, а й несподівано актуальний роман.
http://bukvoid.com.ua/criminal//2014/04/29/175600.html

Вистава - Обережно! На арені хижаки!

Це дипломна вистава випусників КНУКІМ за п"єсою Валентина Тарасова "Обережно! На арені хижаки!" (2013 року)
Я був на цій виставі. Враження дуже позитивні. Ці молоді актори й режисер лише починають свій творчий шлях. Й мені, як авторові було дуже приємно, що вибрали для цього мою п"єсу. Жанр п"єси комедія, й я знаю (бо сам актор), як непросто грати так, щоб глядач відчув в собі того веселого бісика, який провокує задоволення від видовища! Та в багатьох сценах молодим акторам й режисеру це вдалося! А тим, хто захоче на це подивитися - приємного перегляду!